Ніцше: поза епохою постправди?
Поза епохою постправди?
Наразі у своїй серії статей стосовно дезінформації ми представили вже п’ятьох титанів думки. Саме час поговорити ще про одну культурну зірку свого часу: Фрідріха Ніцше. Одні вважають цього трагічного пророка епохи постправди борцем із догматизмом, інші — небезпечним провісником нігілізму. На нашу думку, його погляд на перспективізм не несе такої загрози для існування істини, як дехто гадає.
«Народження трагедії з духу музики» Ніцше
На думку Ніцше, філософію неможливо відокремити від філософа. Життя самого Ніцше було складним і безрадісним, але водночас сповненим трагічної величі. Фрідріх Ніцше народився 1844 року в німецькому місті Рекен у родині пастора. Його батько з дитинства був обдарованою людиною, тож усі очікували, що й Фрідріх стане таким самим. Коли хлопчику було п’ять років, його батько помер, і Фрідріха відправили до надзвичайно суворої школи. Ставши наймолодшим професором класичної філології в Базельському університеті, Ніцше написав трактат «Народження трагедії з духу музики». У книзі автор стверджує, що гармонія існування культури полягає в тому, щоб знайти золоту середину між аполлонівським (логічним, гармонійним) і діонісійським (хаотичним, емоційним) началами. Оскільки тогочасна культура існувала за глибоко аполлонівським принципом, цю концепцію так і не сприйняли належним чином. Лише значно пізніше вона мала вплив на розвиток психіатрії (Юнг), філософії (Фуко) і мистецтва (Ротко). Утім, після цієї невдачі Ніцше поступово відійшов від академічної діяльності. З 1879 до 1889 року він не мав постійного місця проживання, подорожуючи Альпами та Італією. Оскільки більшість часу він страждав від серйозних проблем зі здоров’ям, писати книги вдавалося лише в ті короткі періоди, коли Ніцше почувався краще.
Смерть і дезінформація, що призвела до хибного сприйняття
У 1889 році, коли Ніцше було лише 44 роки, у Турині в нього стався нервовий напад, після чого він повністю втратив здатність до розумової діяльності. Решту десять років свого життя (він помер у 1900 році) Ніцше прожив під опікою матері та сестри Елізабет, тож коли його роботи поступово почали привертати все більшу увагу, сам автор про це навіть не здогадувався.
Фотографія Ніцше з матір’ю після його нападу. Джерело: Wikimedia
Значна частина неоднозначної репутації Ніцше припадає на той період, коли Елізабет активно займалася популяризацією творчості брата серед нових ультраправих груп, що, ніби випадково, посприяло підвищенню її власного соціального статусу. З метою дезінформації (на той момент цього терміна ще не існувало) вона навіть підробила приблизно 30 листів і переписала багато фрагментів із його книг. Одним із прикладів спотвореного поняття, яке набуло неправильного значення, стала концепція надлюдини (Übermensch). Для Ніцше цей термін означав можливе майбутнє та вказував на те, що людина в тому вигляді, у якому вона існує зараз, перебуває лише на певному етапі еволюційного прогресу, рухаючись від бактерії до Баха назустріч невідомому майбутньому. Думка про те, що нам уже відомий результат цього прогресу, або навіть про те, що певна раса і є цим результатом, повністю суперечить поглядам Ніцше. Слава Ніцше серед філософів була реабілітована з 1950-х років, а у 2019 році з’явилася його нова біографія, у якій стверджується, що політичні погляди Ніцше були радше європейськими, ніж націоналістичними, що він глибоко шкодував про трагедію французько-прусської війни, що в нього було кілька друзів-євреїв і що він був одним із небагатьох професорів Базельського університету, хто проголосував за навчання жінок у цьому закладі. Утім, оскільки привласнення ідей Ніцше неможливо виправити, а самі крадії зрештою спричинили нечувані катастрофи у світі, тінь над ним існує й дотепер.
Нездійсненність ніцшеанства
Важко зробити стислий опис ідей Ніцше, адже він так і не створив цілісної «філософії» або системи мислення. Сам Ніцше називав себе «філософом невизначеності». Натомість важливою рисою його ідей є визнання хаотичної та динамічної природи реальності. На думку Ніцше, потрібно визнати хаос: «Треба мати хаос у собі, щоб народити зірку, що танцює».
Можна сказати, що Ніцше, щоб створити більший хаос, підірвав канони філософії, установлені, зокрема, мислителями, про яких ми вже розповідали в попередніх статтях цієї серії.
Ніцше вважав, що Платон сам був софістом. Ба більше, він заперечував об’єктивні ідеї Платона, покладені в основу явищ, які ми здатні сприймати, оскільки вони лише демонструють психологічну слабкість людини, не здатної прийняти істину. Цю нездатність він також проєктував на релігію, називаючи християнство «Платоном для широких мас».
Арістотеля Ніцше цінував більше, ніж Платона, однак його телеологічні ідеї (про те, що все має свою незмінну роль) однаково вважав казками.
Емпіричні традиції Г’юма та Мілля в очах Ніцше були наївними з погляду філософії: «Ці англійці — геть не філософський народ».
Ніцше також з осудом ставився й до поглядів Канта, необачно називаючи його інтелектуальним боягузом, оскільки той намагався захистити ідею людської автономії від впливу емпіричної науки.
Попри це, творчість Ніцше така багатогранна, що його погляди не можна обмежувати лише однією позицією чи очевидним протестом проти інших філософів. Завжди є й інший бік.
Хоча Ніцше жорстко критикує Канта, слід зазначити, що він не відкинув його ідеї, а, навпаки, продовжив їх, зробивши ще радикальнішими. Як це можливо? Як ми вже писали раніше, Кант стверджував, що ми не здатні сприймати речі напряму («річ у собі»), а лише через посередника (нашу свідомість). Ось вам приклад: якщо відірватися від екрана та подивитися вгору, то ви побачите стелю (якщо в цей момент перебуваєте в приміщенні). Але насправді це лише уявлення, вигадка, створена у вашій голові. Натомість відбувається от що: сітківка вашого ока ловить відблиски світла, що відбиваються від іншого об’єкта. Мозок створює образ цього процесу у вигляді статичного зображення — стелі. Для цього йому потрібно розуміти поняття стелі.
Якщо Кант убачав певну раціональність у використанні цих понять, то Ніцше, натхненний Артуром Шопенгауером, запропонував іншу інтерпретацію. Якщо дуже грубо, то і Ніцше, і Шопенгауер сказали б, що все в цьому прикладі зі світлом, стелею, сітківкою та свідомістю поводиться так, адже має на це таку волю. У своєму творі «Генеалогія моралі» Ніцше пише, що людина радше воліла б «нічого», аніж не воліла б зовсім. Однак Ніцше розходиться поглядами з Шопенгауером, стверджуючи, що воля є цілеспрямованою й постійно прагне до чогось, натомість Шопенгауер стверджував, що воля не має жодної цілі.
Переосмислення сакрального в пострелігійні часи
Ґрунтуючись на своїх ідеях про хаос і волю, Ніцше критикував тогочасну культуру. У «Веселій науці» він розповідає притчу, яка показує, наскільки він випереджає свій час. У цій історії йдеться про божевільного, який удень прийшов на ринок із ліхтарем. Він кричить, що шукає Бога. Інші люди на ринку сміються та глузують із нього. «Чого б це? Він що, зник?» — каже один. «Чи він заблукав, немов мала дитина?» — говорить інший. «Може, він ховається? Чи він нас боїться? А може, він пішов у плавання? Або емігрував?..» Божевільний кинувся до людей і пронизав їх поглядом. «Куди подівся Бог? — вигукнув він. — Я скажу вам! Ми вбили його — ви та я!»
Ця історія говорить нам про дві речі. По-перше, Бог помер, і це означає, що ми живемо в епоху скептицизму й інтелектуального хаосу. Однак Ніцше геть цьому не радіє. Адже, по-друге, він хоче показати, що люди не розуміють наслідків того, що сталося. Сучасні люди лише замінили образ Бога на щось інше (ринок, людську гідність, прогрес), але спосіб мислення, ідея Бога, залишився незмінним. На думку Ніцше, ми здобули свободу, але нам бракує сили розуму, щоб нею скористатися. Він прагне поєднати сучасне сакральне світосприйняття та сучасний скептицизм у єдиному цілісному просторі.
«Портрет Фрідріха Ніцше», автор: Едвард Мунк. Джерело: Wikimedia
За межами постправди є… істина!
Для Ніцше все, що є частиною реальності, — це хаос або боротьба. Це означає, що кожен, хто претендує на істину, має усвідомити, що він ніколи не зможе віднайти саму істину — лише її інтерпретацію. Попри суперечливі трактування, це не означає, що Ніцше не цікавить істина. Він переймається нею настільки, що застерігає від наукової зарозумілості, яка претендує на роль Істини.
На думку Ніцше, пошук істини не обов’язково має призводити до усвідомлення того, що все є марним або морально прийнятним. У своїх роботах він стверджує, що нігілізм можна й потрібно долати, формуючи позицію жорсткого скептицизму. Тут йдеться про практику пошуку істини, засновану на перспективізмі: слід не прагнути знайти непорушні істини дійсності, а стати людиною, що говорить істину.
Фальшиві новини та дезінформація
Оскільки для Ніцше важлива істина, він би зневажав розповсюджувачів дезінформації. Той, хто поширює дезінформацію, мимоволі визнає власну слабкість. Ніцше також застерігає, що не можна відокремлювати твердження з претензією на істину від особи, яка його робить. Це не означає, що ми маємо вдаватися до абсолютного релятивізму. І це також не означає, що всі аргументи мають однакову цінність, а отже, жоден із них насправді не є цінним. Ніцше безжально логічний у своїх поглядах. Натомість це означає, що ми маємо бути пильними та завжди ставити запитання: хто висловлює ту чи іншу ідею та якими можуть бути їхні мотиви? Можливо, певний скептицизм щодо тих, хто має владу, є нормальним явищем для суспільства. Власне, на це й спрямована діяльність EUvsDisinfo щодо державних ЗМІ, адже в нас є вагомі причини вважати, що вони мають на меті створити або спровокувати напруженість у нашому демократичному суспільстві й просувати інтереси Кремля.
Утім, Ніцше міг би бути й терпимішим до дезінформації чи фальшивих новин. Безумовно, є багато неправдивої інформації або тверджень, які здаються хибними чи виявляються такими в майбутньому. Це цілком неминуче, враховуючи хаотичну природу світу (а також усі доступні нам засоби поширення інформації). Той факт, що люди засмучуються через неправдивість інформації, можливо, також свідчить про необґрунтовані очікування щодо істини та публічних дискусій. Складається враження, ніби правда не може бути заплутаною. Натомість дезінформація часто користується цим хаосом і спричиненим ним розчаруванням. Це не означає, що ми можемо не сприймати серйозно небезпеку поширення дезінформації. Однак ми маємо усвідомити, що це явище є невіддільною частиною реальності.
Тож можна миритися з будь-чим? Певно, що ні
Отже, якщо передбачення Ніцше про епоху постправди здійснилося, чи варто нам хвилюватися? На думку філософа, світ не обов’язково має бути таким похмурим чи спустошеним, як дехто собі уявляє. Якщо Ніцше мав рацію, стверджуючи, що наші переконання — це лише наші власні уявлення про істину, то це не означає, що ми повинні жити в межах цих уявлень. Алексіс Папазоглу, який писав про Ніцше та постправду, вважає, що підвищення обізнаності про різні погляди збільшує шанси на те, що ми зможемо наблизитися до «об’єктивності». Психологічно це може бути легше, якщо відкинути поняття об’єктивності, яке завжди змушує людей думати, що хтось один правий, а інший — ні. У своїй книзі «Генеалогія моралі» Ніцше пише:
Що більше різних поглядів на ту саму річ ми можемо врахувати, то повнішим буде наше розуміння цієї речі й наша «об’єктивність».
У наш час, коли ми водночас об’єднані й самотніші, життєво необхідно щиро дослухатися до людей із різними поглядами та, як Ніцше, об’єднувати в одне ціле якомога більше думок.
