П’ять міфів, завдяки яким російський колоніалізм залишається в тіні в усіх на очах
За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну та геноциду мого народу я перебував у глибокому розпачі. Ось я, український журналіст, який десять років намагався привернути увагу світової спільноти до колоніальної політики росіян. Проте світ знов обговорював навислу загрозу кровопролиття як щось нечуване, нове та приголомшливе. Тож я взявся втілювати свої тривоги в журналістиці й почав писати тред у соцмережі X із переліком вторгнень Росії в інші країни за останні 111 років. Це не був науковий чи докладний аналіз, а радше поєднання окремих, начебто не пов’язаних між собою, подій. За різних режимів і правителів Росія використовувала одну й ту саму схему для консолідації свого колоніального домінування в сусідніх із нею країнах: маніпуляція, вторгнення, винищення. Відтоді публікація стала вірусною, а я зробив з неї посібник, проілюстрований роботами українських митців воєнного часу.
Викриття Росії як колоніальної та фашистської імперії, що послідовно чинила організований тероризм за усталеною схемою, насамперед покликане відновити справедливість. Але це також протидія поширеній думці про те, що «це путінська війна, а росіяни — такі самі жертви». Слід продемонструвати, що Росія завжди була й залишиться такою, якщо не притягти її до відповідальності. Як говорила Шухада Садакат (уроджена Шинейд О’Коннор, легенда антиколоніального мистецтва), правосуддя неможливе без знань і розуміння. Доки світ ігноруватиме проблему російського колоніалізму, у Росії змінюватимуться режими й покоління, але російський фашизм продовжить тероризувати сусідні країни, як нині мою.
Моя місія — знаходити та розповсюджувати розповіді й дослідження про російський колоніалізм. Багато в чому на неї вплинула моя багаторічна робота з протидії російській дезінформації. До того ж, той факт, що світова спільнота ігнорувала й обходила стороною це явище так довго, свідчить про неабиякий успіх російської пропагандистської міфотворчості. На знак шанування видатних зусиль, яких докладають мої колеги з EUvsDisinfo, я хочу розповісти про п’ять основних міфів, що не дають нам бачити колоніальну сутність Росії.
1. Колоніалізм — це лише те, що робили білі люди із Заходу з небілим населенням Глобального Півдня
Ті, хто називає колоніалізм складним і нелегким для розуміння явищем, мають рацію та помиляються водночас.
Його легко зрозуміти, якщо ввімкнути в собі емпатію та на власному досвіді відчути, що таке поневолення або пригнічення, — індивідуально або як частина спільноти. У такому разі ви впізнаєте колоніалізм за мить. Я подорожував світом і зустрічав людей, які дуже відрізнялися від мене за походженням і культурою. Іноді ми використовували різні слова, щоб описати свій досвід, але, коли розповідали особисті історії про те, як пережили колоніальне насильство, ми добре розуміли одне одного. Ким би не були мої друзі — південносуданцями, казахами (чи қазақами за оригінальним написанням, а не русифікованою транслітерацією), ірландцями чи представниками народу афар — розуміння сутності та проявів колоніалізму було майже інтуїтивним.
Маріам Наєм, видатна українська культурологиня, яка часто документує й критично оцінює власний досвід деколонізації, називає універсальною характеристикою колоніалізму «культурне відчуження»: знецінення та відторгнення власної культури як «примітивної» і вбачання цінності в іншій, домінантній, нав’язаній культурі колонізаторів. «Я витратила багато часу, щоб викоренити свій “культурний сором”: увібраний комплекс меншовартості, що змушує людей знецінювати культуру їхньої власної спільноти. Проте це і є процес зцілення», — пише Наєм.
Складнощі починаються, коли справа доходить до систематизації. Колоніалізм набуває багатьох форм. Дуже важливо відрізняти імперіалізм (що передусім стосується економіки та захоплення територій) від колоніалізму (що більше стосується ідентичності й культури) і розуміти, чому Росія насправді є колоніальною імперією. У серії відеопояснень, знятих мною та Маріам Наєм для «Воля Хаб», ми робимо акцент на тому, що колоніальна імперія — це не тільки захоплення територій. Вона передусім винищує ідентичність. Стираючи та спотворюючи її, імперія й домінує. З’являється дедалі більше досліджень, які підтверджують, що колоніалізм може набувати багатьох форм. Навіть у межах Російської імперії колоніальне підкорення мало цілий спектр проявів: від України (більше пов’язано з привласненням української ідентичності) до Казахстану (більше про панування білої раси). Водночас головним методом залишається переселенський колоніалізм.
Справа не завжди має стосуватися заморських колоній та поневолення темношкірих людей.
Насправді останнє є архаїчною думкою західних дослідників і пережитком західного «колоніального погляду»: той факт, що західні колоніальні імперії були саме такими, не означає, що колоніалізм деінде матиме такі самі характеристики. Не можна аналізувати колоніалізм у різних країнах лише із західного погляду.
2. Лише в Москві розуміють Росію
Термін «залізна завіса» стосується не лише Радянського Союзу. Він також означає культуру обмеження доступу, яку Росія будувала протягом сторіч, відмежовуючи всі голоси народів, які вона поневолила. Москва була єдиною, хто мав право пояснювати іноземцям, хто ми, звідки та яка наша доля. Також вона могла авторитарно створювати міфологію про образ Росії та росіян. Через це в інших країнах склалося враження, що все, пов’язане з Росією та сусідніми з нею державами, завжди пояснюють лише росіяни.
Ось так, через призму колонізатора, в іноземців формувалося викривлене уявлення про українців, казахів або молдован. Настав час для деколонізації.
Ось як Москва виславляла на весь світ так зване мистецтво Толстоєвського, що романтизувало «велику російську культуру», водночас приховуючи той факт, що її було вкрадено та привласнено в корінних народів, які Росія колонізувала. Настав час для деколонізації.
Саме тому сталося так, що в усіх значущих західних університетах є факультет з вивчення «слов’ян / Східної Європи / Євразії / Росії», який випускає тисячі «росієзнавців», але однаково не спроможний спрогнозувати геноцид в Україні, що відбувається зараз. Настав час для деколонізації.
Саме тому Росія змогла проштовхнути міф про свою завзяту боротьбу з імперіалізмом, колоніалізмом і расизмом, водночас за «залізною завісою» інституціоналізуючи расизм і здійснюючи колоніальні вторгнення на заморські території, зокрема в Африці й Америці.
Саме тому навіть сьогодні людям з України (чи інших колишніх або сучасних російських колоній) доводиться обстоювати та підкреслювати той факт, що геноцид, який наразі відбувається в Україні, не є чимось безпрецедентним. Він відбувався безліч разів раніше й повторюватиметься безліч разів після нас, якщо російський колоніалізм і надалі замовчувати й не стримувати.
Розповідати про це мають перш за все ті, хто пережив колоніалізм, а не колонізатори та їхні нащадки. Так у цих розповідях з’явиться більше точок зору й нюансів.
3. Колонізатор — жертва, а решта світу — русофоби
Вони кажуть: «Ми несемо цивілізацію». Вони кажуть: «Ми прийшли вас захистити». Вони кажуть: «Ми убезпечуємо себе».
Під час чи то нинішнього геноциду в Україні, чи то вторгнення в Сакартвело (Грузію) у 2008 році, чи то нападу на Фінляндію в 1939 році, а чи інтервенції в Іран у 1911 році Росія завжди вдається до риторики, яка виставляє жертвою саме її, щоб виправдати військову агресію. А коли імперію критикують за насильство, усі російські режими, що приходили один за одним, виголошували один і той самий контраргумент: «Русофобія». Навіть сьогодні його широко використовує й повторює не лише Путін, а й росіяни, які зараховують себе до антипутінської опозиції.
Нижче наведено уривок зі свідчення Тімоті Снайдера, одного з найвідоміших у світі дослідників історії Східної Європи, перед Радою Безпеки ООН.
«Імперська держава дегуманізує справжню жертву, а жертвою виставляє себе. Коли жертва (у цьому випадку Україна) чинить опір нападу, убивствам і колонізації, імперія каже, що її прагнення жити в мирі є нераціональним, це хвороба. Це “фобія”. Таке ствердження нераціональності жертв, її “фобії” має на меті відволікти увагу від справжніх переживань жертв у реальному світі, тобто, звісно, агресії, війни та звірств. Термін “русофобія” — це імперська стратегія, що прагне перемкнути увагу з фактичної воєнної агресії на почуття агресорів, у такий спосіб стираючи існування та переживання людей, які зазнають найбільшої шкоди. Імперіаліст каже: “Ми тут єдині люди. Це ми — справжні жертви. І наші ображені почуття важливіші за життя інших людей”».
Якби я заявив, що згадувати колоніальні злодіяння британців, французів або американців є злочином на ґрунті ненависті проти них чи що вимагати від агресора відповідальності за його лиходійства є актом агресії, мене засудило б усе людство — як у країнах Глобальної Півночі, так і на Глобальному Півдні. То чому ж для Росії стандарт інший?
4. «Імперська невинність»
Вони кажуть: «Це зробив цар». Вони кажуть: «Це злодіяння Сталіна». Вони кажуть: «Це вина Путіна».
Російське суспільство має давню й невирішену проблему з імперіалізмом, фашизмом і колоніалізмом. Навіть сучасні росіяни, що виступають проти війни, полюбляють перекладати провину за будь-який злочин геноциду, який чинить або вчинила їхня країна, на одного диктатора, правителя або режим. Будь-які обговорення про визнання багатовікової культури російського колоніального насильства провокує однаковий галас про «русофобію» як серед прибічників Путіна, так і від його російських опонентів.
Видатна казахська філософиня Ботакоз Касімбекова запропонувала термін «імперська невинність» на позначення цього феномена. Росіяни «очікують відданості від колишніх колоній Росії, що передбачає знання російської мови, політичну лояльність і єдність у спротиві західному впливу. Відповідно до такого імперського погляду російське панування над неросійськими народами не є колоніалізмом, а радше подарунком сучасності. Це прояв справжнього альтруїзму щодо відсталих людей. Відторгнення домінування російської культури, зокрема будування незалежної зовнішньої політики й заперечування російського погляду на радянську історію, є актом політичної невірності… Прагнення незалежності викликає в Росії почуття жертви, наче непогодження з імперським образом Росії, створеним нею ж, є нападом на російську культурну велич», — пише Касімбекова в новаторському есе про російський колоніалізм.
Міф про імперську невинність — це ідеологічний кістяк, що поєднує різні російські режими протягом усієї історії в їхньому постійному та спільному зусиллі зберегти колоніальне домінування Росії. Саме це зберегло актуальність російської імперської пропаганди, незважаючи на безперервну зміну форми, якої прибирає Росія, — царство, імперія, союз, федерація. Завдяки цьому Москва так довго приховувала колоніальну природу своєї імперії, нескінченно обнуляючи форму підзвітності й уникаючи відповідальності за попередні злочини щоразу, коли приходив новий правитель: «Вибачте, друзі, у нас новий режим, і все, що сталося в минулому, там і залишається».
Це найуспішніша у світі публічна стратегія з ліквідації шкоди для репутації.
5. Росія не може бути колонізатором, адже протягом її історії жодна жертва не надала свідчень проти неї
Я досліджую російський колоніалізм понад десять років, але мене досі шокує те, як важко знайти будь-які візуально-документальні підтвердження російських колоніальних злочинів або десятків мільйонів її жертв, навіть за відносно недавній час. Москва могла депортувати цілий народ за одну ніч, як-от кримських татар або калмиків у 40-ві роки минулого сторіччя, але знайти достатньо фото- або відеодоказів цих злочинів у вільному доступі майже неможливо. А відшукати свідчення про вторгнення Росії в ізольовані поселення корінних народів Сибіру або Арктики ще складніше.
Тож чому це так? Систематичне приховування або знищення свідчень історичних фактів серед колонізованих народів є невід’ємною частиною колоніального успіху Росії. Після 24 лютого 2022 року росіяни окупували моє рідне село в Запорізькій області. Вони одразу ж удерлися до місцевих архівів і бібліотек, конфіскуючи та спалюючи все, що могли знайти там українською мовою. А в будинках деяких місцевих жителів вони навіть навмисно знищили сімейні фотоальбоми.
Російська політика переписування історії та винищення автентичних джерел, що суперечать ідеології російського цивілізаційного домінування, залишається незмінною протягом сторіч і за будь-яких режимів.
А якщо самобутню ідентичність людини стерти, то імперії набагато простіше диктувати їй, хто вона, звідки та яка в неї доля.
Від знань до справедливості. Що далі?
Сьогодні спротив українців надихає всіх, хто на собі відчув, що таке російський колоніалізм, — від Чечні до Киргизстану. Якщо Україна паде, цей нескінченний цикл колоніального тероризму триватиме й далі. Росія захоплюватиме інші країни, відбиратиме нові території, заглушатиме більше голосів корінних народів. Тому Україна, витискаючи імперію зі своєї території, відіграє й відіграватиме найважливішу роль у тому, чи матимуть продовження всі ці історії про звільнення, крах імперії та деколонізацію.
Найефективніший спосіб зруйнувати імперію — підтримувати Збройні сили України. Розповідаючи про російський колоніалізм, я завжди підкреслюю, що всі зусилля, спрямовані на викриття російської колоніальної імперії, не матимуть сенсу, якщо Україна не отримуватиме достатньо зброї.
А далі ми маємо зробити переоцінювання цінностей і сконцентруватися на розповідях людей, які пережили колоніалізм, а не на твердженнях агресора.
У своїй журналістській практиці я керуюся принципами емпатії та справедливості. Отже, щоб бути зовсім відвертим, мушу визнати, що робота з роз’яснення та викриття культури російського колоніалізму стала для мене глибоко особистою. У моєму генеалогічному дереві є чимало прогалин, адже російські колонізатори вбили, викрали чи депортували чимало моїх предків. Усе своє життя я намагаюся привести до ладу свою напрочуд збентежену ідентичність: я мало знаю про своє коріння, а ті дрібки, що все-таки мені відомі, я навчений зневажати. Відновлення зв’язку з моїм українством вимагає від мене неабияких навичок у журналістських розслідуваннях. Та коли вже став на цей шлях, я почав розуміти, що це не поодинокий випадок і не окрема історія, а частина більш масштабного плану поневолення та русифікації, мета якого — стерти мою ідентичність. А якщо самобутню ідентичність людини стерти, то імперії набагато простіше диктувати їй, хто вона, звідки та яка в неї доля.
«Що у твоїй ідентичності та світогляді автентичного, а що нав’язане колонізатором?» На це запитання не завжди можна відповісти чітко: деколонізація може тривати все життя. Але розпочати цей шлях пізнання дуже важливо як для тих, хто пережив колоніалізм, так і для тих, хто прагне покінчити з усіма формами імперіалізму та колоніалізму.
Якщо відкрити посібник «Російський колоніалізм 101», то на першій сторінці ви побачите лише одну фразу: «Імперія впаде». Я мав розпочати книжку з променю надії у ці темні часи. Але це також і факт. Доля всіх імперій — крах. Знання, правосуддя й військова поразка приведуть до цього й Росію. Розірвана на частини, роззброєна та деколонізована Росія — це єдиний дієвий план здобуття миру.
