«“ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА” — ЦЕ ТЕРМІН, ЯКИЙ ВИКОРИСТОВУЄ КРЕМЛЬ, ЩОБ ВИПРАВДАТИ ДЕЗІНФОРМАЦІЮ»

Роман Доброхотов — відомий російський журналіст і головний редактор незалежного видання The Insider.

Він отримав міжнародне визнання за викриття фінансованої урядом дезінформації в Росії, часто співпрацюючи з міжнародними партнерами. Слід зазначити, що розслідування хімічної атаки в Солсбері в березні 2018 року, проведене The Insider спільно з Bellingcat, отримало цьогорічну нагороду European Press Prize у номінації «Журналістські розслідування».

У цьому ексклюзивному інтерв’ю Роман Доброхотов ділиться своїми роздумами про характер дезінформаційної кампанії в Росії. Він також розповідає про відгук, який отримує його робота в Росії та за її межами, і пояснює, чому його не надто хвилює його особиста безпека.

Дезінформація vs. пропаганда

EUvsDisinfo. Спочатку давайте визначимося з термінологією. Якому терміну ви надаєте перевагу: пропаганда, фейки, дезінформація? Чи якомусь іншому?

Р. Д. Дезінформація і пропаганда — це два абсолютно різні явища. Пропаганда висвітлює події, які є вигідними владі, а дезінформація — це поширення брехні. Дезінформація, як правило, є умисною — це свідоме поширення неправди особою, якій відомо, що вона вводить в оману аудиторію.

Термін «дезінформація» отримав поширення після холодної війни і був запозичений із радянського лексикону. Це значною мірою радянське поняття, яке вживалося не лише в контексті медіа, а й у контексті роботи КДБ: були спеціальні підрозділи КДБ, які професійно займалися саме поширенням дезінформації. До речі, вони є і дотепер, просто в іншій формі. У ГРУ (російській військовій розвідці) є підрозділи, завданням яких є офіційне ведення дезінформаційних кампаній.

The Insider і Bellingcat отримали нагороду European Press Prize 2019 року в номінації «Журналістські розслідування» за спільне розслідування під назвою Викриття підозрюваних в отруєнні в Солсбері: розслідування з чотирьох частин

Радянська ідеологічна спадщина

EUvsDisinfo. Чи вважаєте ви, що ситуація з дезінформацією в Росії є особливою, чи її можна порівняти з ситуацією в інших країнах?

ЇЇ можна порівняти з ситуацією в тих країнах, які поділяють радянську ідеологічну спадщину, наприклад, як Китай, який багато чого запозичив у СРСР.

Щось подібне може бути в різних авторитарних країнах, навіть якщо вони не перейняли нічого з радянського досвіду. Сама логіка існування таких держав у сучасному інформаційному середовищі передбачає, що їм треба обмежувати доступ своїх громадян до інформації, поширювати наклепницьку інформацію про ворогів і вигідну інформацію про себе.

Обложена фортеця

EUvsDisinfo. Яку ціль чи цілі, на вашу думку, переслідує дезінформація? Якщо можна узагальнювати?

Р. Д. Головна ціль — дискредитувати ворога або посіяти розбрат у ворожому таборі. Загалом дезінформація — це військове поняття: коли ви розповсюджуєте певні пропагандистські та дезінформаційні листівки в тилу ворога, ви вважаєте це частиною інформаційної війни.

У Кремлі люблять говорити про інформаційну війну, щоб легітимізувати військову термінологію і таким чином виправдати дезінформаційні кампанії: мовляв, вони не просто висвітлюють події, а беруть участь у інформаційній війні, у якій усі методи є виправданими.

Знову ж, порівняно з Китаєм: хоча Китай є тоталітарною країною, усе ж там відсутнє відчуття війни із Заходом, принаймні на сьогодні. У Китаї сама пропаганда не описує позицію Китаю в світі як стан війни, не стверджує, що країну оточують вороги. У китайців інший порядок денний: вони підкреслюють свою унікальність, древню культуру, те, що вони є великою країною, тощо. Іншими словами, вони рекламують себе в більш позитивному контексті.

Першою асоціацією з ситуацією в Росії буде скоріше Північна Корея, яка також сповідує ідеологію обложеної фортеці: вони теж люблять проводити хакерські атаки, дезінформаційні кампанії та безпардонну пропаганду.

У 2018 році Роман Доброхотов отримав нагороду «Професія — журналіст» у номінації «Журналістські розслідування» за розслідування атаки в Солсбері.

Міжнародні розслідування

EUvsDisinfo. Ви давно проводите журналістські розслідування. Чи можете ви навести приклад викриття вами дезінформації та інших проблем, і до чого це призвело? Чи мало це викриття коли-небудь конкретні наслідки?

Р. Д. The Insider займається розслідуваннями з 2013 року, отже ми публікували величезну кількість різних історій, які мали найрізноманітніший резонанс.

Ми знаємо, що після публікації нами інформації про місцеві проблеми в Росії проти різних шахраїв було порушено кримінальні справи. Звичайно, таке буває рідко, але такі приклади є. Ці історії зазвичай стосувалися соціальних тем; наприклад, коли ми писали про дитячий будинок, місцева влада почала опікуватися цими проблемами.

Також є більш політично делікатні теми, але в цьому випадку зрозуміло, що ми не можемо суттєво вплинути на ситуацію, оскільки якби держава реагувала, вона б уже не була авторитарною.

У 2017 році Роман Доброхотов і видання The Insider отримали премію Ради Європи «За інновації в демократії». Зображення: Рада Європи.

А ще є наші міжнародні розслідування. Очевидно, що саме вони мають найбільший ефект. Коли ми висвітлюємо події, які відбувається в західних країнах, їхні демократичні уряди більш охоче реагують на ажіотаж у пресі, уважно читають усе, що публікується, і намагаються якимось чином виправити ситуацію.

Наприклад, коли ми побачили, що один із фігурантів справи в Солсбері був також у Польщі та Болгарії, коли отруїли бізнесмена Гебрева, після цього спецслужби обох країн почали співпрацювати, обмінюватися інформацією і зрозуміли, що йдеться про російську стратегію, а не просто два випадкові епізоди.

Таких прикладів багато. В Іспанії правоохоронні органи також використали надану нами інформацію про офіцерів ГРУ, які подорожували до Барселони.

Але ця реакція не завжди є дуже сильною і такою, яку ми очікували. Наприклад, у Німеччині незважаючи на те, що ми змогли довести зв’язок убивці з російськими спецслужбами, розслідування не вийшло на політичний рівень, і цю справу досі намагаються зам’яти й розслідувати як звичайний кримінальний інцидент.

Іншими словами, демократичні країни також бувають різними, демонструють різний рівень сміливості, але ми не скаржимося на відсутність резонансу, незважаючи на те, що наше видання доволі невелике. Загалом, ми бачимо із цитування нашої роботи та нашого впливу, що реакція досить потужна.

У документальному фільмі Factory of Lies (Фабрика брехні) 2018 року Роман Доброхотов фігурує як один із російських журналістів, які розслідують приховані процеси організації дезінформаційних кампаній у Росії.

Конкуренція з дезінформацією

EUvsDisinfo. Тож чи вважаєте ви, що журналістські розслідування і викриття можуть становити значну загрозу для дезінформації? Або конкурувати з нею?

Р. Д. На нашому вебсайті є окремий розділ Антифейк, присвячений саме дезінформації та пропаганді, у якому ми моніторимо й викриваємо фейки. Він спрямований саме на протидію, і, якщо хочете, конкуренцію пропаганді.

EUvsDisinfo. Для якої аудиторії ви пишете, наприклад, про справу в Солсбері? Як журналіст, ви, мабуть, уявляєте собі свого читача. Що ви можете сказати про нього чи про неї?

Р. Д. За демографічними критеріями — статтю, віком та регіональним розташуванням читача — наша аудиторія досить рівномірно розподілена по території Росії. Співвідношення чоловіків і жінок, старих і молодих людей буде приблизно таким самим, як і в середньому по Росії. Звісно, що нас більше читають з великих міст, але у великих містах і живе більше людей, тому я не бачу тут жодних відхилень, і ми не намагаємося виділити якусь основну аудиторію й розраховувати наші статті саме на неї.

Розділ «Антифейк» видання The Insider присвячений аналізу та викриттю дезінформації, яка поширюється прокремлівськими ЗМІ. Нові матеріали в розділі виходять декілька разів на тиждень.

Звісно, ми розуміємо, що в середньому читач The Insider є трохи більш освіченим, сучасним і прогресивним, ніж читач будь-якого звичайного сайту. Навіщо людям відкривати The Insider, якщо наші статті викликають у них злість? Усе відбувається само собою, ми не намагаємося орієнтуватися лише на ліберальні кола, на відміну від, наприклад, Grani.ru, які у своїх заголовках почали називати російських поліцейських «карателями». Ми намагаємося зберігати нейтралітет у наших висловлюваннях і роботі.

Тож, власне, я вважаю, що в цілому будь-який громадянин Росії є нашою цільовою аудиторією. А якщо він ідеологічно далекий від нас, що ж, тут мало що вдієш. Можливо, він прочитає нашу статтю й уже не буде ідеологічно далеким від нас.

EUvsDisinfo. Що ви можете сказати про свої методи викриття дезінформації?

Р. Д. Наприклад, ми розслідуємо, хто керує пропагандою. Завтра ми опублікуємо про це статтю, а саме про (консультанта Кремля Костянтина) Костіна і про те, як Адміністрація президента організовує провокації проти (опозиціонера та антикорупційного активіста Олексія) Навального. Це одна історія.

А моніторинг і викриття фейків, фактчекінг — зовсім інша історія. Це зовсім різні речі, якими займаються в The Insider різні люди, і які потребують абсолютно різних підходів.

«Як ви взагалі можете працювати на території Росії?»

EUvsDisinfo. Останнє питання, більш особисте, і я думаю, вас часто про це запитують. Ви не боїтеся за свою безпеку? Чи не думали ви про те, щоб припинити займатися розслідуваннями і якось змінити напрямок діяльності?

Р. Д. Нещодавно я їздив у відрядження в США, де в мене було в середньому по десять зустрічей протягом трьох днів поспіль. І протягом цих трьох днів я чув одне питання, яке постійно повторювалось і було першим на всіх зустрічах: «Чи не боїтеся ви за свою безпеку, і як ви взагалі можете працювати на території Росії?»

Я думаю, що журналісти порівняно з активістами і навіть із членами громадських організацій перебувають у привілейованому становищі: ми не бачимо таких масових репресій проти журналістів, як, наприклад, у Туреччині, де сотні людей опинилися за ґратами, не кажучи вже про такі країни, як Китай, Іран, Єгипет.

Журналістам дійсно може бути важко працювати в регіонах Росії, оскільки там цінність людського життя ще нижча. Там ми бачимо більше вбивств, нападів, арештів журналістів. У Москві поки не дуже чіпають, тому я не бачу причин для хвилювань.

Але все пізнається в порівнянні. Скрізь є різні ризики. Одна справа, якби я жив, скажімо, в Швейцарії, тоді я, можливо, подумав би, чи варто братися за якесь небезпечне розслідування. Але ми живемо в Росії і маємо за плечима досвід життя в Радянському Союзі, досвід наших батьків, який я також добре пам’ятаю. Порівняно з тим періодом зараз ризики менші, тому, мабуть, нам не варто скаржитися, Росія вже не така тоталітарна країна. А навіть якщо ризики будуть великими, що ж, інколи потрібно визнати, що в тому, чим ти займаєшся, є ризик, і що це — частина роботи.