Історія Дискредитації: Ключові російські Наративи про Український Суверенітет
На відміну від військової агресії проти України, яка розпочалася у 2014 році, традиція дегуманізації та розпалювання ненависті до українців в Росії набагато довша. Зважаючи на імперіалістичне минуле Росії, існування України як суверенної держави ніколи не входило в плани Кремля.
Починаючи з 1991 року, російська пропагандистська машина систематично знецінює нашу незалежність, використовуючи тактики висміювання, маргіналізації та створюючи вигідні для себе історичні міфи. Ось ключові російські наративи, що підривають українську незалежність і намагаються виправдати військове вторгнення Росії в Україну.
«Україна – це failed state, “недодержава”, якої ніколи не існувало до появи СРСР». На приклад такого наративу натрапляємо у статті Тимофія Сєрґєйцева «Що Росія має зробити з Україною» – її опублікувала російська державна інформагенція «РИА-Новости». Цей текст має на меті довести, що Україна не має права на існування як суверенна держава, а отже, має бути інтегрована до складу росії. Такий самий наратив з’являється і в статті Владіміра Путіна «Про історичну єдність росіян і українців», де Україну й Росію зображено як «одну націю, єдине ціле», а Владіміра Лєніна – як «засновника України». Називаючи себе «правонаступницею СРСР» і повсюдно наголошуючи на месіанській ролі Радянського Союзу, який нібито «подарував українцям державність», Росія, однак відмовляється брати на себе відповідальність за злочини радянського режиму: від Голодомору та депортації кримських татар до репресій проти української інтелігенції.
«Україна – не суверенна держава, а «антиросійський проєкт», який фінансує Захід, аби дестабілізувати Росію». Ось як цей наратив трактує російська пропаганда:
«До 2014 року Україна еволюціонувала до стадії «Україна – антиРосія». Тобто все, що зараз відбувається в Україні, потрібно допасовувати до Росії з префіксом «анти». Тобто з точністю до навпаки. І те, що відбувається в Україні, могло би статися і в Росії, якби ми пішли тим самим шляхом, що й вони».
Ця теза також доводить, що Росія розглядає демократичні процеси в Україні як пряму загрозу для власного автократичного режиму: «Україна – попередження для Росії, координати небезпеки. Передусім йдеться про небезпеку всередині країни, а потім – і про певну зовнішню загрозу, не так для Росії, як для росіян». (Комсомольская правда, 11.09.2021)
«Українська мова – це штучно створений діалект російської з польськими впливами».
«Неповноцінність української мови» — це класична теза, яку ще в XVIII ст. використовував у своїх працях Міхаіл Ломоносов: він висунув теорію, що через панування Польщі на заході України «малоросійське наріччя» змішалося з польською мову і «зіпсувалося»). Схожі тези з’являються і в імперських указах про заборону української мови.
За даними українського мовознавця Костянтина Тищенка, 84% спільної лексики Україна має з білоруською мовою, 70% – з польською, 68% – зі словацькою, і лише 62% – з російською. Отже, наша мова має більше спільного із західнослов’янськими мовами, ніж із російською (що належить до групи східнослов’янських). Політика лінгвоциду почалася ще в російській імперії, а згодом трансформувалася в політику маргіналізації в Радянському Союзі, де українську зазвичай зображували як мову неписьменних селян. Крім того, радянська пропаганда наголошувала на «сільській» та «наївній» природі і водночас позиціонувала російську як мову правлячої еліти, мову інтелектуалів. Не опираючись традиції, сучасні російські пропагандисти називають українську мову «фальшивою» та «штучною» та звинувачують українську владу в «примусовій українізації».
Завдяки ініціативі Кремля проросійські політики в Україні роками відстоювали маніпулятивну тезу про «двомовність України», та стверджували, що мовне питання «не на часі», бо це, мовляв, «відволікає від реальних проблем – економічних та політичних. Проте «неначасність» чомусь не завадила Кремлю використовувати саме російську мову та т.зв. «утиски російськомовного населення» як формальний привід для війни проти України.
«Україна – одна з найкорумпованіших держав світу; вона ніколи не буде готова до членства в ЄС. Навіть західну зброю тут розкрадають і продають у росію». Попри те, що, за даними Transparency International, станом на 2021 рік у Росії рівень корупції (29) вищий, ніж в Україні (32), російська пропаганда активно проштовхує наратив про те, що Україна «надто бідна та корумпована» для вступу в ЄС.
Крім того, тезу про «корумпованість України» досі використовують для поширення російської дезінформації про «контрабанду» західної зброї в Росію, якою нібито займаються в ЗСУ. Так з’явилися нібито докази «продажу» в Росію французьких гаубиць CAESAR. Попри те, що Міністерство оборони Франції спростувало факт контрабанди, російська пропаганда й далі використовуває подібні фейки, аби сповільнити постачання західного озброєння.
Наратив про «надто корумповану Україну» тісно пов’язаний з іншим — «український уряд не є суб’єктним, а просто виконує вказівки західних лідерів». Меседжі про те, що демонічний Захід «використовує Україну лише як “майданчик для перемоги над росією”» та «маріонетку», яка має Росію послабити.
Цей наратив є логічним продовженням наративу про «зовнішнє управління Україною», і про нього теж згадано у статті Путіна як доказ того, що українська держава – це «вигадка» без «жодного історичного підґрунтя», яку створили «з політичною метою, як інструмент суперництва між європейськими державами». Це класичний приклад того, як Кремль сформував візію України як несуб’єктної держави, яку відтак потрібно «звільнити» і повернути під контроль Росії.
«Україна утискає права російськомовного населення і не має права існувати як суверенна держава; її потрібно денацифікувати та інтегрувати до складу Росії». У тексті статті РІА Новості «Що Росія має зробити з Україною» згадано, що Росії «не потрібна нацистська, бандерівська Україна, ворог Росії та інструмент Заходу для її знищення». Натомість автор пропонує «денацифікувати» Україну та позбавити її суверенітету: «Держава-денацифікатор, Росія, не може ліберально підходити до денацифікації. Ідеологія денацифікатора не може бути оскаржена стороною, яку денацифікують». Це свідчить про те, що будь-який український уряд у Росії сприйматимуть як «нацистський», позаяк єдиний «прийнятний» шлях для України – у Росію. І цей шлях лежить через ліквідацію незалежності.
Усі ці наративи Росія систематично використовувала впродовж 8 років російсько-української війни і продовжує використовувати зараз: аби в російському суспільстві ще більше розпалити ненависть до України та українців, підвищити толерантність до війни та насильства, створити альтернативну візію дій, у якій Росія – не агресор, що здійснює геноцид українського народу, а жертва, що захищається від західної агресії.
Аби виправдати вторгнення, Кремль замість справжньої України створив карикатурний субститут із національних стереотипів та маніпуляцій – і навіть змусив росіян повірити в нього та прийняти війну з Україною як таку, якої «неможливо було уникнути». Як наслідок, російський мейнстримний дискурс засуджує Україну, яка «спровокувала Росію» та бачить у війні «коригування історії» – те саме, що бачить у ній один із найзатятіших союзників Путіна, жорстокий і самодержавний президент Сирії Башар аль-Асад.
